— Ви… ви жартуєте… — мимрить пересохлими губами Баєв.

— То чому ж ви не смієтесь?.. Минув час жартів, добродію Баєв. Настала черга суворої мови доказів.

Широким, дещо театральним жестом, що, визнаю, не є виявом найвитонченіших смаків, я виймаю розписку й розмахую нею перед очима касира.

— Це доказ номер один. Доказ номер два — свідчення вашої дружини. Доказ номер три — ваші власні свідчення, яких я з нетерпінням чекаю.

Баєв дивиться на розписку, і я раптом читаю на його обличчі дурний намір простягти руку й розірвати її. Потім він опановує себе й похмуро рикає:

— Не знаю, що вам сказала ця мерзотниця… Я не причетний до смерті Маринова… Зовсім не причетний…

— Тепер уже мерзотниця! Відколи це жінка ваших мрій стала мерзотницею? І взагалі, чи можете ви мені сказати, де ви були в ніч убивства, маючи на увазі, що лише півгодини тому я з'ясовував фальшивість вашого попереднього алібі?

— У своєї першої дружини…

— Перша дружина… І друга брехня… Якщо ви були у своєї першої дружини, чому ви не сказали мені про це відразу?

— Мені було незручно…

— Яка чутливість! А брехати вам не було незручно… Що ви шукали в своєї першої дружини? Надійне алібі?

— Нічого не шукав… Я часто ходжу туди… Там я почуваю себе більше вдома, ніж у цьому будинку, відколи ця мерзотниця… ви мене розумієте… і це після всього, що я зробив для неї, витягти її з багна, ризикуючи своїм незаплямованим ім'ям, залізши в борги…

І почалося. Спробуй тепер його спинити. Нова партія брудної білизни. Чи, можливо, та сама, тільки повернута іншим боком… Ціла купа мальовничих деталей. Крім однієї, суттєвої.