Неуважно слухаю його, і мої вуха знову вловлюють слово «пекло».

— Зачекайте, — кажу я. — Ви мені затуркали голову. Якщо це пекло, то чому ж ви не поклали йому край?

— Хіба це залежало від мене?.. В цьому будинку все вирішував тільки Маринов… Він тероризував нас усіх.

— І хто ж з усіх вас таки зумів покласти цьому край?

— Тільки не я.

— Гаразд, припустимо, що не ви. Тоді хто?

Темні, з жовтастими білками очі витріщилися на мене.

— Не знаю хто. В усякім разі, не я. А за Димова не ручаюсь…

* * *

Іду вулицею під дрібним дощем і з сумом уявляю собі, як у цей саме час повільно охолоджується в тарілці моя порція баранини. Потім примиряюся з цим і пробую подивитись на проблему з філософського боку. Гаряча їжа шкідлива, але я настільки одвик від неї, що мені ніколи так і не трапилося покуштувати її; напевно, їсти її гидко. Зате залізо, якщо хочеш його кувати, повинно бути гарячим. Саме з цих міркувань я змушений поспішати до Димова.

Застаю адвоката в конторі самого. Це вже плюс. Не від чого людина не простуджується так, як від допитів на вільному повітрі. Зігрієшся під час розмови, потім тебе протягне — ось і маєш лихоманку, марення в мокрих простирадлах і т. ін.

— Іду вас порадувати, — гукаю бадьоро Димову, який ледь мені киває. — Нарешті ми знайшли те, що ви шукали!

При цих словах я весело розмахую перед ним листами й доносами, знайденими в порожнечі ніжки шафи. На мій подив, Димов не лише не кидається до мене з обіймами, а й навіть стає ще похмурішим, ніж раніше.

— Що, хіба ви не радієте? — наполягаю я. — Ось так. Таке воно, наше життя. Хочеш зробити людині маленьку радість, а замість того… Хай вас потішить хоч новина про те, що ваше алібі виявилося украй брехливим, пане таємний агент!

— Я не був таємним агентом, — байдуже промовляє Димов.