— А оці доноси? Гадаю, ви не забули, що тут, крім ваших любовних листів, є ще й ваші доноси?

І для більшої певності знову розмахую паперами.

— Ви самі знаєте їхній зміст, — відповідає тим самим мертвим голосом Димов. — Це дрібні повідомлення, які не я один давав поліції і які примушував мене давати Маринов про наших клієнтів.

— Чому ж тоді такий страх перед цими паперами?

— Щоб не втратити адвокатське місце.

— Підстава не дріб'язкова…

— Але погодьтеся, зовсім недостатня для того, щоб учинити вбивство… Якщо я, власне, й відчув страх перед тим, що ці папери можуть виявити, то лише після смерті Маринова. Поки той падлюка був живий, я взагалі багато не думав про це: він міг мене шантажувати ними тільки тому, що про них ніхто не знав. Отже, він не був зацікавлений у тому, щоб комусь показувати їх.

— У чому ж конкретно полягав цей шантаж?

Димов підпирає голову рукою і втуплює очі в заплямований чорнилом стіл:

— У чому тільки не полягав… Він знущався з мене, наче я й досі був у нього хлопчиськом на побігеньках. Я бігав по митницях… спродував речі… Він примушував мене знайомити його з дівчатами… поки не пішов під три чорти…

— Навіщо ви так — все ж таки небіжчик… Але змінимо тему розмови. Отже, того вечора, коли ваш друг уживаючи ваш вишуканий вислів, пішов під три чорти, ви перебували не в Ямболі, а в Софії. Де саме?

— Вдома.

— А чому ж ви збрехали… вибачте, чому ви сказали неправду?

— Щоб уникнути ваших допитів.

— Легковажно. Людина ніколи не може уникнути своєї долі. А втім, без заяложених афоризмів. Що ж ви робили вдома? Пили коньяк з Мариновим?

— Ніякого коньяку я не пив.

— Отже, пив він, а ви тільки наливали?

— Я не був у Маринова, я вже казав. У Маринова була жінка.

— «Жінка» — це звучить надто загально.

— Я не дуже впевнений, та коли я повертався, здається, чув голос цієї маленької дурепи… Жанни.