Жанна. Тимчасово викреслений пункт мого плану. Саме час попрацювати над ним. Викидаю з голови думку про баранину — і я знову в дорозі. Іду вулицею під дрібним дощем, заглибившись у думки. Деякі версії відпадають, інші проясняються. В голові моїй стає просторіше. Треба зважити останню можливість: чи не заскочити мені в «Коницю» випити чашечку кави? Заглядаю всередину крізь вітрину. Черга невелика. Не доведеться гаяти пообідній час. Це розв'язує проблему голоду.

Кава гаряча, а вживати гарячу їжу, як, здається, я вже згадував, не в моїй звичці. Чекаючи, поки кава охолоне, марную час, спостерігаючи за молодою парою, що зайняла сусідній столик. Ці двоє, напевно, осоромили б компанію у «Варшаві». Грубі полувери. Черевики — за п'ятнадцять левів. Ситцева спідничка. Бавовняні штани. І це — в грудні, що, проте, не заважає молодятам почуватися досить добре. Юнак наблизив обличчя до дівчини. Дівчина спрямувала погляд в очі кавалера. Якихось два пальці відділяють їх від поцілунку й від штрафу за непристойну поведінку в громадських місцях.

Це нагадує мені іншу історію, що сталася одного вечора з двома іншими людьми трохи далі звідси, на морському узбережжі, під обідраним вітрами мигдалевим деревом.

Путівка в неї закінчувалася наступного дня. Час проминув у прогулянках і загальних розмовах. Переді мною була остання можливість торкнутися конкретніших тем, і головне — однієї з них.

Я закурив, щоб набратися сміливості, уважно обдумав фразу, перш ніж її вимовити, та замість цього лише сказав:

— Отже, завтра?

— Завтра…

Ніч була світла. Повний місяць висів над морем, і все зливалося в його срібному сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті зважився дати їй маленький урок: