— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?

Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не відповіла.

— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.

Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.

— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.

Тоді вона нарешті озвалася:

— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива, га?»

— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє запитання.

— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.

— Правильно, не відповідай. Немає рації.

Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її вуста.

— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.

— Надто доросла. Сорокалітня.

— Це нічого не міняє. Зрілі люди не приймають серйозних рішень після п'яти прогулянок біля моря…

— Не п'яти, а восьми.

Дівчина знову посміхається:

— Знаю, що восьми. Але це нічого не міняє.

Пізніше, коли ми поверталися, вона намагалася пояснити мені, як добра вчителька, що я собою являю, наче я не знав себе. Переконувала мене, що я не маю уявлення про неї, що, можливо, я помиляюсь, бо потрапив на двадцять днів у незвичні умови, де все відмінне од того, до чого я звик… Або тому, що я вбив собі в голову, ніби вона чекає від мене освідчення й не треба розчаровувати її… Або ще тому, що я раптом відчув, який я самотній…

— А потім повернешся туди, в місто, у свою канцелярію… І, можливо, подумаєш, що тебе підманули. Я не хочу, щоб ти думав, ніби тебе підманули я й море.