— Я не збираюсь думати про такі дурниці.

Шлях скінчився несподівано швидко. Ми вже були біля її будинку відпочинку, і треба було розходитись. Але з ресторану линула знайома нам обом мелодія, і дівчина сказала:

— Ходімо потанцюємо. Це ж наш останній вечір.

— Саме тому я й не хочу псувати його тобі.

— Тоді просто посидимо…

… Двоє навпроти мене вже надивились одне на одного й підводяться. Моя кава теж уже достатньо охолола. Нашвидку випиваю її й повертаюсь до дрібних клопотів цього світу, безпосередньо до свого невиконаного плану. Виходжу, для більшої зосередженості низько насуваю капелюха й рушаю до ковчега мерця.

З усіх мешканців ковчега вдома лише Катя.

— Немає ще моєї, товаришу начальник… Навіть на обід не приходила…

— Ця дівчина хоч коли-небудь приходить додому?

Катя знизує кістлявими плечима й співчутливо дивиться на мене:

— Отакі вони, теперішні, ніде їх не втримаєш, а вдома — боронь боже! Несерйозно… Хіба це бачено, щоб колись ми…

— Так, так, я вже знаю ваше ставлення до цієї проблеми, — поспішаю спинити водоспад слів. — А навіщо ви приховали від мене, що того вечора Жанна була у Маринова?

Катя від несподіванки роззявляє рота. Несподіванка, можливо, навіть трохи завелика.

— Жанна — у Маринова! Хто вам сказав?

Довірливо нахиляюся до вуха старої:

— Ваша подруга Мара… Жах, яка цокотуха!..

* * *

До кінця робочого дня ще залишається дві години. Час піти у відділ за черговими довідками. Канцелярія моя, як і слід було сподіватися, порожня. Кидаю капелюх на стіл, закурюю й берусь за телефон. Ще не встиг набрати номер, як мене викликають до шефа.

— Ну, що нового? — запитує шеф за своєю звичкою й так само за звичкою показує мені на крісло біля столу.

— Нового чимало… Просуваємось… Принаймні версій уже не так багато…