— Це теж дещо, — посміхається полковник. — Коли кількість підозр зменшується, спрощується завдання.

«Іноді завдання настільки спрощується, що взагалі втрачаєш бажання розв'язувати його», — кажу я, але подумки, бо такій фантазії не місце під час службової розмови.

Коротко викладаю новини. Шеф уважно слухає й уважно дивиться на мене своїми спокійними світлими очима. Потім підводиться й за звичкою спроквола ступає кілька кроків, повертаючись спиною до вікна:

— Ось так. Ти маєш рацію. Поки що сліди ведуть в одному напрямку. Не знаю, чи він правильний, але поки що все йде до одного. Хоч знову кажу тобі: не прив'язуйся до версії. Дій без упередження.

— У мене немає упередження. Навіть, відверто кажучи, я іноді запитую себе, чи варто заради такого закінченого паскудника, як отой Маринов, до того ж приреченого, хворого на рак…

Шеф проти своєї звички уриває мене, наче для того, щоб не дати мені сказати щось недоречне. Голос у нього сухий, зовсім офіційний.

— Варто, про це навіть зайве питати. Варто, хоч і не заради паскудника, а заради принципу, якого ти повинен дотримуватися й застосовувати на практиці.

На цьому, очевидно, розмову закінчено. Треба підводитись. Полковник спиняє мене рукою, його світлі очі уважно дивляться на мене:

— Візьми цигарку…

Беру. Закурюю.

Світлі очі й далі дивляться на мене:

— У тебе втомлений вигляд, Антонов.

— Авжеж!.. Ви ж знаєте, що через мою голову вряди-годи проходили й серйозніші справи.

— Йдеться не про справу… Йдеться про ставлення.

Шеф повертається спиною до вікна. Погляд його світлих очей поступово змінюється. Тепер він знову теплий, не офіційний:

— Вчора мені хотілося застерегти тебе від надмірної підозріливості. А сьогодні мені здається, що небезпека насувається з протилежного боку… Підозріливість і поступливість — однаково заважають у нашій професії.