— Я не дитина, — кажу трохи нервово. Здається, я справді втомлений.

Полковник легенько всміхається:

— Я тебе й не повчаю, як дитину. Ми розмовляємо. Бувають моменти, і вони нам обом відомі, коли хочеться діяти на власний розсуд і ризик. Тільки ми, дорогий, не судді. І якщо почнемо вершити правосуддя на власний розсуд замість вести слідство, не знаю, до чого ми дійдемо…

Курю, похнюпивши голову. Все це мені відомо не гірше за інших, хоч у мене на дві зірки менше, ніж у полковника.

Він угадує мій настрій:

— Ти, напевне, думаєш: чого це начальник причепився до мене й читає вголос відомі істини. А тому, що одна справа — щось знати, а зовсім інша — додержуватись того, що знаєш. Просто ти трохи втомлений.

Повертаюсь у канцелярію й знову знімаю трубку, але так і застигаю у цій позі, неуважно дивлячись на телефон. Утомлений?.. Можливо, що й утомлений. Цей принцип, коли тягнеш його на своєму горбі, подеколи стає надто важким. Іноді покладеш його ненадовго в куток, щоб трохи розім'яти плечі… Особливо, коли одна дівчина запросила тебе під свою парасольку і ти в подяку за це робиш усе можливе для того, щоб вона на багато років залишилася сухою… Жива дівчина… І мертвий паскудник… Тобі слово, інспекторе!

Телефонна трубка затиснута в руці. Дивлюсь на неї, наче гадаю, для чого я її зняв. Потім набираю номер.

— Мені потрібна довідка про списки… Вже готова?.. То ви що, чекаєте спеціальної письмової заяви?.. Ясна річ, негайно!

Підводжусь, умикаю лампу й виголошую свій звичний монолог з приводу цього похоронно-жовтого освітлення. Потім підходжу до вікна й задивляюсь на вулицю, яка поступово розчиняється в сутінках, що огортають землю. Звичайно ж, тут нема на що дивитися. Дерева, будинки, люди, що, як завжди, поспішають, — усе це мені знайоме роками. Пейзаж без екзотики, особливо зараз, у розпливчастому Тумані сутінок, і все ж таки є щось тепле й спокійне в цьому пейзажі, всупереч грудневій мряці.