Групка дітлахів повертається із школи… Маленька дівчинка несе хліб і, озираючись, відриває скоринку й кладе собі в рот… Кілька чоловіків розмовляють, чекаючи трамвая… Жінки видивляються на вітрини… Це не твій світ. Твій — отой, інший, з розтинами трупів і запахом карболки, вероналом і ножами, з трупами й речовими доказами, кривавими плямами, відбитками пальців… Тим-то ти не можеш дати раду навіть своїй маленькій особистій справі.

Дзвонить телефон. Відганяю геть неслужбові думки й хапаю трубку:

— Так, це я… Авжеж, саме про відбитки пальців… Якщо ви впевнені — то її… Не поспішаю… коли приготуєте…

Натискаю на важіль, сідаю на край столу й закурюю. Отакі справи, моя. дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене… Потім знову знімаю трубку. Набираю номер:

— Алло, старий… О, так, ти не дід Мороз… З приводу розтину, звичайно ж, не для того, щоб поцікавитись твоїм здоров'ям… Нічого певного? А коли ж?.. І ви також…

Тільки-но збираюсь сказати, які в них черепашачі темпи, як заходить старшина.

— О, нарешті!

Старшина віддає честь, підходить до столу й кладе аркуш паперу. Це дані про людей, яким протягом останнього року видавали під розписку ціаністий калій. Машина працює ритмічно й без перебоїв. Немає потреби в Шерлоках Холмсах і геніальних здогадках.

Беру аркуш і нашвидку пробігаю очима прізвища. Нічого. Перечитую знову, уважніше. Нічого. Е, так, моя дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене…

— Слухай, — кажу я старшині. — Це нічого мені не дає. Хай приготують повний список і за три попередні роки… І якнайшвидше, розумієш?.. Завтра вранці щоб він був у мене на столі.

* * *

Робочий день скінчився. Принаймні для таких, як Паганіні розтину трупів. А мій триває. Хоч і на повітрі. Найперше — ковчег мерця.

Підвал. Кімната Жанни. Килим з породистим левом і зеленим перцем сповнює кімнату екзотикою. Проте мій погляд спрямований на звичайнісіньку плюшеву завіску в кутку. Жінка-водоспад вловлює мій погляд і заперечливо хитає головою.