— Мені стає аж незручно дивитись, як ви бігаєте туди-сюди… — зітхає тітка Катя. — Ні, не приходила моя гультяйка…

Далі — «Варшава». Вищий світ. Пожвавлення. Але Жанни немає.

Відтак — «Берлін» і ще кілька закладів поблизу нього. Потім знову «Варшава». Цього разу щастя всміхається мені, хоч і напівусмішкою: немає нареченої, зате є наречений.

Молодик сидів унизу, в барі. Поринув у роздуми. За чаркою коньяку. Сідаю поруч, намагаючись не заважати йому своєю присутністю. Офіціантка запитально дивиться на мене.

— Чарку коньяку, — кажу я. — Мав випити його ще вчора увечері… Та іноді через усяких типів не можеш навіть цього зробити.

Офіціантка ставить переді мною повну чарку, не звертаючи уваги на мої недоладні скарги. У вік атома нікого не здивуєш своєю неврастенією.

Відпиваю трохи коньяку, й це нагадує мені, що я давно вже не курив. Зробивши й цю справу, дивлюсь у дзеркало, що ними обличкований бар, і несподівано для себе зустрічаюсь поглядом із знайомим женишком. Він ховає очі. Потім, однак, усвідомлює, що так поводитись негарно, й мурмотить щось собі під ніс, здається, «добридень».

— А, студенте!.. — згадую я. — Ви самі? Нічого, це ще й краще. Найбільше полюбляю чоловічу компанію. Жінки тільки псують усю справу. Їм що — аби витягувати з нас грошики. Як Жанна? Щось поцупила?

— Я вас не розумію, — так само невиразно бурмоче Том.

— Маєте незакінчену вищу освіту, а не розумієте. До речі, що ви там вивчаєте, якщо не секрет?

— Право…

— Кулачне чи яке?

Відповіді немає.

— А де конкретно ви навчаєтесь? В Оксфорді чи в Кембріджі? Бо в Софійському університеті вас немає. Та це деталі. Не будемо вдаватися в подробиці. То як, кажете, справа з грошвою?

— Я вас не розумію… — пручається Том.

— Кажу: грошва, монети, тугрики. Заощадження Маринова. Скільки разів ви трусили того телепня?