Напружую слух, але відповіді знову немає.

— Якщо вам незручно розмовляти, можете користуватися жестами. Мова глухонімих — для мене як рідна. Тричі? П'ять разів? — наполягаю я, показуючи на пальцях.

Та відповіді немає й немає.

— Отже, знов доведеться запитувати Жанну. Ні, я таки, мабуть, справді краще лагоджу з жінками. Хоч, щиро кажучи, я не бабій. То куди, кажете, подівся «ваш маленький приватний банк» — тобто Жанна?

— Якщо ви запитуєте про Жанну, я не знаю, де вона, — нарешті вступає в розмову Том.

— Нічого. І це з'ясується… Це стосувалося вас. Куди ж ви гадаєте її відправити? У виховну колонію? У в'язницю? Дійте сміливіше! Мета вже близько.

Після такого підбадьорливого заклику я випиваю трохи коньяку, решту залишаю у чарці й іду. На сходах на мить зупиняюсь поправити краватку, а ще більше для того, щоб пересвідчитись, що Том уже спустився до телефону в глибині залу. Щасливчик! Він знає номер, який невідомий навіть мені. Зате я знаю дещо інше. Отже, немає підстав вважати, що ми граємо за нерівних умов.

Виходжу надвір, та оскільки дощ знову розпочав свої жарти, трохи затримуюсь у тому ж під'їзді, де вчора ввечері мусив виконувати роль приборкувача. За кілька хвилин у полі мого зору з'являється постать женишка, який кудись поспішає. Даю йому фору в сто метрів, як це звичайно роблять з неофітами в якійсь грі, й рушаю слідом за ним. Подорож у невідоме. Черговий рейс.

Невідоме, власне, не таке вже й невідоме, як здається. Любий Холмсе, куди може завести нероба, окрім якогось місця неробства?..

Не знаю, що думає з цього приводу Холмс, але стає саме так. Після непотрібних кружлянь десятьма вулицями, назви яких я зараз не буду перераховувати, Том шмигає у подвір'я одного з тих безбарвних житлових будинків, що різняться один від одного лише своїми номерами. Час зменшити відстань. Прискорюю кроки, та коли добираюсь до сходів, лампа-автомат уже вимкнута, а жениха й слід прохолов.