— Я Томів товариш…
— Чудово!.. — вигукує молодик з п'яним ентузіазмом. — Том щойно прийшов… А я іменинник. Заходьте…
Сердечно вітаємося, й без зайвої передмови мене заводять до квартири.
Двері в усі кімнати, включаючи й кухню, широко розчинені — це для того, щоб створити більше простору для гульби. Проте запрошених і самозванців так багато, що ніякого простору немає. Якраз навпаки. Стільці й канапи забиті людьми обох статей, притиснутих одне до одного. На підлозі, спершись на стіни, також повсідалися люди, хто з чаркою, а хто й з пляшкою в руці. У вузьких проходах товпляться ті, яким не вистачило місць; вони танцюють, немилосердно штовхаючись.
Диму стільки, що мені треба також закурити аби створилося враження, наче я дихаю свіжішим повітрям. Роззираюся, сподіваючись побачити Тома, але мій погляд пада на Жанну. Вона танцює в натовпі з якимось двійником іменинника, принаймні схожого на нього волоссям. Саме в цю мить до неї наближається й Том. Студент кулачного права, як я й гадав, вириває свою наречену з обіймів самозванця й сам танцює з нею. Проте їм обом бракує запалу. Вони просто тупцюють на одному місці. Жаннине обличчя втомлене й — наскільки мені вдається розгледіти крізь дим — стурбоване. Том щось настирливо шепоче їй на вухо. Неважко собі уявити приблизний зміст його слів:
«Цей доходжалий інспектор, здається, все пронюхав і збирається нас накрити мокрим рядном. Він шукає тебе під кожним деревцем і під кожним камінцем. Якщо буде допитувати, заперечуй геть усе. Якщо заперечуватимеш — то ще нічого не втрачено. Хай спробує довести. Тільки той телепень був у курсі справи, але він не прийде свідчити з кладовища».