Вулиці вже порожні. Нема нікого й нічого, крім вітру й дощу. Йдемо удвох із дівчиною вологим тротуаром, дивлячись на свої власні тіні. Тіні поступово довшають. Потім повільно зменшуються й зникають за нашими спинами. А потім знову вискакують і починають збільшуватись. Глухо лунають наші кроки. Нема потреби озиратися, щоб зрозуміти, що Том нюшить за нами. На розі зупиняюсь і різко обертаюсь до нього:

— Слухай-но, жевжику. Ти опановуєш мою спеціальність. Але, якщо дозволиш, одна тобі порада: не роби це так безглуздо. Коли за кимось стежиш, будь на відстані, а не плентайся за спиною.

— Я за вами не стежу… Я чекаю, коли ви відпустите Жанну, щоб ми пішли.

— Он як: молоде сімейство. Ви вже в загсі розписалися?

— Розпишемось…

— Гаразд. Але, мабуть, вилами по воді. Ану — згинь!

— Жанно… — починає студент, багатозначно дивлячись на дівчину.

— Що «Жанно»? Кінець шлюбу, хіба не бачиш? Завтра починається слідство. Геть звідси, сказав я тобі, і щоб я більше цього не повторював!

Ідемо далі. Кроки третього замовкають. Жанна ступає поруч мене, як автомат, на неї найшло якесь заціпеніння. Я розмірковую над її монологом під час танцю, дивлюсь на дві тіні, що то зникають, то з'являються перед нами, і в грудях мені стає млосно, наче я вже веду дівчину до тюремної камери.

— Цього вечора немає парасольки… — кажу я, дивлячись на її мокре обличчя.

— Я забула її вдома… Сьогодні я мов сама не своя.

— Ти давно вже сама не своя. Бо влипла в таку історію.

Вона не збирається заперечувати. Йдемо мовчки, і я знову думаю про монолог дівчини й про те, як покінчити з цією версією.

Дощ рясно поливає нас, та для мене це ніщо, а Жанні не до дощу. Вітер жбурляє потоки води то нам в обличчя, то в спини, — взагалі піклується про те, щоб промочити нас до кісток. Грудень — похмурий місяць, як хтось сказав.