— Що ж тепер буде? — шепоче через якийсь час дівчина, ніби сама до себе.

— Дуже доречне запитання. Шкода лише, що ти пізно ставиш його, — кисло бурчу я.

Потім кидаю на дівчину швидкий погляд і вже м'якше кажу:

— Що буде? Не знаю. Спочатку доживемо до завтра.

Хочу додати, що ранок од вечора мудріший, але саме в цю мить ми підходимо до дверей будинку, і це не дозволяє мені висловити чергову заяложену сентенцію.

Повільно минаємо алею, входимо в під'їзд і спускаємося в підвал.

— Цього разу — без усяких жартів, — кажу я, коли ми зупиняємось біля дверей тітки Каті. — Ані кроку звідси. Ти вважаєшся під домашнім арештом…

Хтось проходить повз нас і, хвильку повагавшись, зупиняється, очевидно, почувши останню фразу.

— Жанна… який арешт?

— А, товаришу Славов, — кажу я. — Ось хто мені допоможе. Наша знайома, як ви почули, від цієї миті перебуває під домашнім арештом. Стежте, щоб вона не виходила з будинку.

— Я не маю досвіду в таких справах… — бурмоче інженер і тривожно дивиться на нас.

— Нічого, — кажу я. — В дитинстві я теж не розумівся на вбивствах.

І повільно йду. Піднявся до виходу й прислухаюся. Георгій щось стурбовано запитує. Жанна, заникуючись, відповідає. Потім заходиться плачем. І крізь плач голос інженера: «Не треба, заспокойся, все буде гаразд». А вона плаче. Добре, що там немає мене.

* * *

Отже, переночували. Аби пересвідчитись, що таки ранок од вечора мудріший. І дощовитіший. Важкі потоки води поливають вікна канцелярії. В мене таке враження, ніби я влаштувався під Ніагарським водоспадом. З тією різницею, що там, напевно, світліше.

Сиджу за столом у капелюсі набакир і з цигаркою в зубах і чекаю, поки розкрутиться машина. Вона розкрутиться не раніше восьмої. Отже, в мене є ще п'ятнадцять хвилин, якраз стільки, щоб переглянути газету. Розкладаю її на столі і вчитуюсь, але мої думки тікають геть від колонок тексту.