«Ви не читали Хемінгуея»… Я вже три дні не читав газет, а вона питає про Хемінгуея.

Підпираю голову руками й дивлюся на свої забрьохані черевики: чисто… Над головою в мене блимають жовтавим відблиском знайомі сорок ват: світло… Взагалі, все, як у тому оповіданні. Так, так, усі люблять оте чисте й світле. Тільки якщо заради цього ти ладен вчинити брудне й чорне, — не дивно, що ти опинишся в чистій і світлій тюремній камері. Знову афоризми. Знову мудрі сентенції.

Ти, моя дівчинко, не єдина, хто знає трохи про чисте й світле. В мене також б деякі спогади на цю тему, пов'язані не з Хемінгуеєм, а з літнім танцювальним майданчиком. Це був останній вечір, і ми сиділи па терасі ресторану, а внизу, в темряві, шуміло море. Ми чекали, поки прийде офіціант, потім чекали, поки він принесе вино, а потім мовчали, хоч уже не було чого чекати.

— Тільки-но ти багато чого наговорила, — зауважую я нарешті. — Де в чому ти, звісно, маєш рацію. Але ж так і не відповіла на моє запитання.

Вона дивиться на мене з докором:

— Відповіла…

А, йдеться про поцілунок. Але в неоформленій словесно відповіді завжди криється щось двозначне, принаймні для мене. Професійна звичка.

— Отже, питання розв'язано… — наполягаю я.

— Треба, щоб ти сам його розв'язав. І не відразу. Зрозумієш коли. Так багато справ починається добре, а закінчується погано, що людина схильна боятися всього, що починається добре.

— Фаталізм і марновірство, — бурчу я. — Релігійні пережитки. Роль долі в давньогрецькій трагедії.

Вона трохи сумно всміхається. Потім підводиться:

— Краще потанцюємо.

Отже, ми все-таки танцюємо, гірка чаша не обминула мене, як сказав хтось. Мелодія — та сама, і море так само шумить унизу, в темряві, і я так само переступаю з ноги на ногу, як автомат. На щастя, невдовзі я забуваю про те, що діється навколо, і тільки дивлюся в дівоче обличчя навпроти мене.