— Отже, якщо я одного ранку зійду на перон вокзалу там, у вас, я хочу, щоб ти була вже готова.

Вона всміхається:

— Як це готова?

— Психологічно. І щоб мені не було більше просторікувань про справи, які починаються добре, а закінчуються погано, і ще не знаю про що.

Вона мовчить і дивиться кудись повз мене, а я дивлюся на неї, так ми й танцюємо в білому й зеленуватому світлі танцювального майданчика.

Згодом, коли прощаємося перед сходами будинку відпочинку, я кажу, зовсім знетямившись:

— Залиш мені щось на згадку про себе…

— Боїшся за свою пам'ять?

— Я хочу мати твою фотокартку, — наполягаю я. — Оту, що ти носиш у сумочці.

— Міліція все знає, — зітхає дівчина.

Відтак засовує руку в сумочку й подає мені фотокартку.

Фотокартка й мелодія — цього немало, щоб живити спогади. Принаймні для мене цього досить. Одної фотокартки. І мелодії.

Минає восьма година. Я знімаю телефонну трубку й набираю номер:

— Що, його й досі немає? Хіба цей чоловік не працює? А, хворий… Добре, хоч ви нарешті здогадались повідомити про це…

Якщо й судові лікарі почали хворіти, то ми таки прогресуємо… Здрібніли. П'ємо чай — і хворіємо.

У двері стукають. Заходить лейтенант. Приносить мені теку з матеріалами.

— А списки?

— Їх ще не принесли.

Лейтенант стоїть і дивиться на мене, мабуть, чекає, що я відповім якимсь жартом. Однак сьогодні мені не до жартів. Він виходить. Неуважно дивлюсь на теку й недбало перегортаю її сторінки. Все знайоме. Але машина крутиться. З'ясовує. Документує.

Натрапляю на купу знімків. Фотознімки огляду. Загальні. Вузлові. Детальні. Готовий сімейний альбом. Хоч і не зовсім повний. Інша справа, коли б можна було спрямувати об'єктив у минуле. Тоді б і знімків було більше. Та й були б вони динамічніші. Й соковитіші. Маринов з розпашілим обличчям всадовив собі на коліна Дору. Маринов і Баєв сидять за столом. Рахують гроші, підписують розписки. Маринов і Димов прогулюються з молодими дівчатками. Долче віта