Жанна також згадується в документах у теці. Не уявно, а чорним по білому. Я тримаю в руках фотознімок, зроблений, певно, кілька років тому. Зовсім молоде й зовсім чисте обличчя. Немає ще ні гриму, ні модної зачіски. Жодної претензійності, сама лише миловидність. Так, живе собі дівчисько… яке може пуститися берега… через одного мертвого негідника. Що скажеш, інспекторе? А що казав старий? «Пиши — самогубство». Старий має рацію: пиши самогубство. Це всіх влаштовує. Від цього ніхто не постраждає. Крім принципу. А принцип нікому не болить…

Підводжусь і враз починаю вимірювати кроками кімнату від стінки до стінки. Ходжу отак, і мої думки ходять разом зі мною. У двері знову стукають. Входить старшина.

Нарешті.

— Ось списки, за якими видавали ціаністий калій протягом останніх трьох років…

Сідаю й квапливо переглядаю списки. Якщо я сподівався зустріти прізвище Колева, то я помилився. Треба було б бути задоволеним. Цей чоловік мені щиро симпатичний. Щоправда, він трохи злий, але ж я теж не добрий. Річ у тім, що вся моя версія полетіла шкереберть. Один пропуск у списку — і все зруйнувалося. Не знаю, чи розумієш ти мене, моя дівчинко?

Аж раптом мій погляд спиняється на одному прізвищі. Не на тому, яке я шукав, а зовсім на іншому. Я про щось розмірковую, потім підхоплююсь, на ходу зриваю з вішалки плащ і вискакую надвір.

Біблійський потоп а апогеї, та в мене немає часу на метеорологічні спостереження. Треба зробити кілька візитів, передусім провідати хворого лікаря.

Зупиняюсь перед закіптюженим фасадом будинку, в якому мешкає мій Паганіні, і йду сходинками вгору, сподіваючись, що віртуоз розтину трупів не мешкає аж на горищі.

Але помиляюсь. Судовий лікар улаштувався-таки на останньому поверсі. Мені відчиняє якась літня жінка, і я йду слідом за нею, гадаючи, що опинюся в похмурій мансарді із запліснявілими книжками й анатомічними табличками на трупах.