Знову помиляюся. Кімната, до якої входжу, має кілька вікон, яскраво освітлена лампами у різнобарвних абажурах, вмонтованих у кутках. Однак що мене вражає найбільше — це безліч різноманітної рослинності. Бегонії, фікуси, лимони й інша зелень, висаджена в горщики різних розмірів, усе це сплітається й звивається вгору аж до стелі.

У глибині цих джунглів замість бенгальського тигра спокійно випростався на канапі мій Паганіні, укритий трьома ковдрами й із компресом на шиї. Віртуоз підводиться й страдницьки всміхається мені:

— Невже я уві сні? — вигукую я. — Чи, може, помилився адресою?.. А чому ж… Власне, все нормально: труп і квіти. Одне до одного. Точно, як на кладовищі… Ну, старий, що ж тебе вхопило?

— Звичайний грип, — заспокоює мене Паганіні охриплим голосом. — Не поспішай робити огляд.

— Звичайний грип, — кажу я повчально, — переносять на ногах… і на роботі…

— З температурою тридцять дев'ять градусів?

— Градуси мають значення тільки в напоях. А я не прийшов до тебе на чергову пиятику. Та нехай буде як буде. Я хочу знати, що ти з'ясував.

— Майже те саме, що й раніше. Старий не бреше. Можливо, він наковтався різних пігулок.

— Яка кількість люміналу?

— Зовсім незначна… на відміну від ціаністого калію. А взагалі підтверджується моя версія.

— Он як! А яка ж була твоя версія? — запитую я, закурюючи.

Паганіні похмуро спостерігає, як я випускаю густу цівку диму.

— Ага, ясно, — кажу я. — Ви пиячили удвох із Мариновим, ти сказав йому, що в нього рак, і, щоб якось втішити нещасного, пригостив його ціаністим калієм… Здається, щось таке…

Судовий лікар почав ворушитись під ковдрами, та я не думаю, що образив його. Цей чоловік просто не вміє сердитись.