— Якщо в тебе забракло фантазії вигадати щось інше, пиши це, — бурчить він. — Взагалі пиши що завгодно, хлопче, тільки не доводь мій невинний грип до агонії.

Він знову із заздрістю поглядає на димок, що йде від моєї цигарки, потім показує на столик, де серед ліків скромно стоїть пляшка коньяку:

— Пригощайся. Візьми маленький аванс на рахунок майбутніх цигарок, якими ти мене частуватимеш.

Та в мене немає часу тут затримуватись. Мені треба зробити ще два візити, які все вирішать. Махаю рукою віртуозові й у супроводі жінки вибираюсь на сходи, а потім майже збігаю вниз. Та яка користь від цієї квапливості, коли ти наприкінці кожного слідства перебуваєш у такому ж нетерпінні, як і під час дебюту багато років тому.

Перший візит забирає в мене чимало часу — головним чином через відстань. Самий же візит, несподівано навіть для мене, виявляється дуже коротким. Що не заважає йому бути змістовним.

Трохи згодом я знову в поліклініці серед вагітних жінок.

Чекаю, поки з кабінету вийде пацієнтка, й подаю голос крізь двері:

— Чи можна до вас?

— Можна, — обертається до мене чоловік у білому халаті.

Це не Колев.

— Я хотів бачити лікаря Колева…

— А Колев з учорашнього дня у відпустці.

Зворотний шлях. Є небезпека, що він сів на поїзд і кудись подався. Відпустка, та ще й у грудні. І таке буває. У вік атома нікого нічим не здивуєш.

Ковчег мерця. Розпитую про Жанну. Вона слухняно стереже кімнату. Отже, до неї повернувся здоровий глузд, хоч і з запізненням. Потім стукаю у двері лікаря й заходжу. Кімната така сама, як і в Славова, тільки без чистоти й затишку. Це людина мого типу, я знаю. Дві етажерки з медичною літературою, незаслане ліжко, на столі — розкидані рукописи, за столом — сам Колев. Він одірвався від роботи й киває мені замість привітання:

— А, це ви… Заходьте.

— Оце так ви відпочиваєте? — кажу я, показуючи на рукописи.