За спиною дзвонить телефон.

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

На ходу знімаю з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки збігаю сходами вниз. Машина закрутилася. Початок нової справи. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Мій робочий день закінчується пізно ввечері. Випадок досить заплутаний. Поки що все оповите темрявою. Іду вулицею під дощем і намагаюсь вдивитися, наскільки це можливо, в цю пітьму. Ступаю, засунувши руки в кишені старого плаща, і разом зі мною пливуть мої думки.

Вулиця розмальована, мов зебра, тінями й світлом, що падає від ліхтарів та освітлених вікон. Я ловлю себе на тому, що, замість думати про нове розслідування, рахую світлі й темні плями.

Це погана прикмета. Нічого, мине.

Світло… Темрява… Знову світло… Знову темрява… Ми навмисне ведемо гру в темряві. Як фотографи. Нерозлучні з темрявою. Павло й Віргінія

Шлях мій проліг повз отой будинок — ковчег Маринова. Але тепер він уже нічого не означає для мене. Він залишився як непотрібний мотлох у комірчині спогадів. Повільно проминаю двері та іржаву металеву огорожу. Попереду причаїлась в обіймах парочка, знайшовши притулок під маленькою жіночою парасолькою. Вони обнялися, бо парасолька маленька — сподіваюсь, ви вловлюєте зв'язок. Дівчина ця — Жанна. А юнак… не Том.

Я вже майже порівнююсь з ними, коли вони нарешті помічають мене.

— Інспектор… — шепоче Славов.

— На добраніч, інспекторе! — чую Жаннин голос.

Я вже майже пройшов, але піднімаю вгору руку на знак привітання, не обертаючись. «На добраніч, діти», — подумки кажу я. Нічого кричати серед вулиці.

І йду собі крізь темряву й світло, так само тримаючи руки в кишенях, у зсунутому на потилицю капелюсі й згаслою цигаркою в кути губів.