Затишна квартирка. Саме така згодилася б мені, бо я ще не одружений. Затишна, світла квартирка. Крізь вікна й балконні двері ллється сяйво травневого ранку. Блідо-сірі стіни з гіпсовими прикрасами, темно-сірі оксамитові крісла, рожевий перський килим й обов'язковий круглий столик, призначений тільки для того, щоб займати місце. Оксамитові штори, також рожеві, лампа з шовковим абажуром… Що ще? Ага: широке зручне ліжко. Та про нього не буду розповідати. Бо на м'якій ковдрі, зігнувшись, як знак запитання, лежить мрець.

Огляд, зйомки, дактилоскопічні й трасологічні дослідження, складання протоколу — все це вже закінчено; фахівці зробили свою справу й пішли. В приміщенні лишилися тільки я й мій давній приятель — судовий лікар, якщо не брати до уваги варти біля входу. Поки лікар клопочеться біля свого мертвого пацієнта, я ще раз оглядаю кімнату, невеликий передпокій і балкон, щоб вилаштувати свої спостереження в певній послідовності.

— Як справи, старий? Чи виявив ще щось?

Лікар, як завжди, для більшої солідності не квапиться з відповіддю. Я втомлено зітхаю й витягаю пачку «Сонця», але на моє здивування мій приятель заперечливо хитає головою:

— Дякую, не курю!

— Нарешті хоч одна приємна новина, — бурчу я собі під ніс, припалюючи сигарету. — Це дасть мені чималу економію.