Гелева відчиняє мені після першого ж дзвінка, мабуть, відчуває, що візити цього ранку ще не скінчилися. Вона несамохіть посміхається, щоб трохи приховати свій переляк, і заводить мене до просторої кімнати — гібрида холу, спальні й вітальні, — проте охайної й досить затишної, з гарними, хоч уже й не новими меблями. Господиня вдало доповнює цей інтер'єр, бо й сама, хоч і підтоптана, але ще зберігає сліди колишньої вроди і взагалі бореться з плином років, які рано чи пізно прибивають усіх нас до квартиранта за стіною.

— Прошу сідайте, — знов усміхається вона. — Чи не вип'єте кави?

— В тому разі, якщо вона вже зварена. Дозвольте закурити?

— Звичайно. Я теж курю. А кава вже майже готова.

Це «майже» триває близько десяти хвилин, та я використовую їх активно, бо прочинені двері між холом і кухнею дозволяють нам вести розмову:

— Скільки разів у вас зупинявся Асенов?

— Тричі. Він поселився тут ще під час свого першого приїзду, а що моя квартира йому сподобалася… Я, знаєте, завжди стежу за чистотою…

— Це помітно. А як він проводив свій час? З ким зустрічався? Чи приходив хто-небудь сюди до нього? Взагалі, розкажіть мені все, що ви знаєте про нього.

— Він був скромна людина. Наскільки мені відомо з його телефонних розмов (він іноді забігав до мене подзвонити по телефону), він мав лише ділові стосунки з приводу торговельних угод. Крім його приятельки, до нього більш ніхто не заходив.

— Коєвої?

— Здається, так. Я знаю її просто як Магду.

— А що ви ще знаєте про цю Магду?

— Як вам сказати? Хіба ви не знаєте сучасних дівчат — сьогодні з одним, завтра з другим. Розбещеність.

— Вона збиралася заміж за Асенова, чи не так?

— Може, й збиралася, та не кажи гоп, поки не перескочиш. Асенов був не з тих, що одружуються з такими.