— Прошу з’ясувати, — попросив, — кому належить автомобіль РАФ, номерний знак КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім, і вжити заходів до його затримання. Звичайно, якщо вкрадений… І взагалі, чи не було вчора випадків крадіжок “рафиків” темно-зеленого чи захисного кольорів?
Шофер Засенко виявився довгим, худорлявим чоловіком із зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, яким він увесь час шморгав, і, мабуть, соромлячись цього, часто виймав білу хусточку, але не сякався в неї, лише прикладав до носа й одразу знову ховав до кишені.
— Хочете дізнатися про Галату? — сам запитав у Козюренка, й полковник одразу збагнув, що Засенкові пальця в рот не клади.
— Звичайно. І з усіма подробицями.
Засенко знову шморгнув носом, обтерся хусточкою й почав розповідати:
— Їду я вчора на станцію. По контейнери. Після двох рейсів. Порожняком. Якраз обідня перерва, й перекусити треба. У фабричній їдальні в цей час не проб’єшся, надумав зупинитися на Каштановій. Шашлична там, і народу менше. Поставив машину, руки помив, заходжу. Взяв два шашлики й лимонаду, сів біля виходу, не можу довго розсиджуватися, коли контейнери стоять. На ходу, значить, перекушую. Тільки почав, тут їх і побачив. Галату тобто й того… Не бачив я його ніколи, коли б знав, що таке трапиться, обов’язково б роздивився, а так, як останній лопух… — Засенко вийняв хусточку, приклав її до носа, шморгнув, а полковник, скориставшись паузою, запитав:
— Ви не можете пригадати точний час, коли зайшли до шашличної?
— Можу. Було, значить, вісім на другу, я ще розрахував — двадцять хвилин на обід і півгодини до станції, о другій мусив бути там.
Козюренко кивнув, запрошуючи Засенка продовжувати розповідь.
— Сиділи вони в кутку, у дальньому, через два столи. Дивлюсь, а той, що спиною до мене, під столом розливає. І не що-небудь, а коньяк. У дві склянки, значить, одразу по повній, щоб непомітно — там розпивати заборонено… Ну, а пляшку — під стіл, зі склянок — за одним духом…