— Молодий чи старий?

— Спиною ж він до мене. Але ж, певно, не па­рубок.

— Чому так гадаєте?

Засенко знизав плечима.

— У парубків, знаєте, статура не та, — мовив роз­важливо. — А десь до сорока чоловік набирає… Ну, м’я­зів та й взагалі…

Козюренко кивнув згоджуючись. Запитав:

— Від вашого об’єднання до тої шашличної скіль­ки йти пішки?

— Хвилин двадцять п’ять.

— Якісь машини стояли під шашличною?

— Там завжди стоять. Вулиця тиха, чому не по­ставити?

— Спасибі вам, — полковник простягнув Засенкові руку. Той підвівся, але не пішов. Постояв трохи й мовив винувато:

— Ви вже пробачте мені. Не зупинив я, значить, Галату. Винуватий, і сам собі не прощу.

Він наче просив, щоб йому пробачили, але Козю­ренко покривив би душею, зробивши це. Мовив суху­вато:

— Кожен із нас мусить завжди бути людиною!

У кабінеті директора на полковника чекали Глуховський і головбух.

— Павла Павловича терміново викликали до глав­ку, — повідомив Глуховський. — А ми ось склали спи­сок, — подав папірець, — тих, які знали чи могли знати, що Галата одержав доручення на норкові шкурки. Можливо, когось ми не згадали, та й Галата міг сказати кому завгодно, але це вже, скажу вам, така справа…

— До речі, — запитав Козюренко, — коли вчора Галата пішов обідати?

— Перерва починається о тринадцятій.

— А він не міг піти раніше? Глуховський заперечив:

— Учора в нас була невеличка нарада, яка закін­чилась за кілька хвилин до перерви. І Галата був на ній.

— Так… — промимрив Козюренко. Він швидко проглянув список. Заховав до кишені.

— Я прошу вас, — мовив офіційно, — нікому не ка­зати про цей список. Щоб ніхто не хвилювався дарем­но. — Головбух хотів щось заперечити, але Козюренко зупинив його легким рухом руки. — Пробачте, та я мушу терміново їхати. Зустрінемося завтра, може, щось згадаєте чи виникнуть якісь міркування — з ра­дістю послухаю вас.