Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:

— Завтра вранці розмовлятимемо з ними. — По­стукав нігтем по папірцеві. — З працівниками об’єд­нання. А потім слід розпитати дружину Галати. З не­знайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.

Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим — не просто формальність, в ра­зі чого відповідатимеш по закону.

Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.

— Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, — відповів на Козюренкове запитан­ня, не вагаючись і спокійно. — Міг би, звичайно, й не посилати його.

— Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?

— Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну — Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи — кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? — розвів руками. — Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностя­ми, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.

— А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?

— Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.

— Зауважень до його роботи не було?

— Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… — Вахнічев осікся.

— Що ви хотіли сказати?

— Пусте. Колись почув — трохи тхнуло від нього…

— Спиртним?

— Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин — кухоль пива? Та я й сам іноді…