Вахнічев відповів не дуже впевнено:

— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…

— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.

— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.

— З ким же познайомився Галата?

— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.

— Шкода.

— Сам бачу, та що зробиш.

— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?

— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.

— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?

— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімна­тах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.

— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?

— Здається, ні.

— А він сам?

— З нашої кімнати — ні.

— Звідки ще міг?

— Хіба один телефон в об’єднанні?

— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з то­варознавців?

Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.

— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.

— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.

— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по теле­фону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…

— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг ви­їхати на базу?