— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.

— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?

— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.

— А ви самі не їздите по товари?

Вахнічев злегка зашарівся.

— Якщо б виникла така потреба, чому б не по­їхати?

— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.

— Галата ж був вільний.

— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.

— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?

У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.

— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.

Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко по­мітив її і зрозумів по-своєму.

— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.

— Без вашої допомоги навряд чи…

— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…

— Віра Гулько?

— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.

— Хотів би порозмовляти з нею.

— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що за­хворіла дитина й має бюлетень по догляду.

Шульга кивнув головою.

— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.

Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.

— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, зви­чайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.

— Ви щось хотіли сказати?

— Та нічого.

— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.