— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого приховати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.
У Шульги тенькнуло серце.
— А вона розлучена чи вдова? — запитав.
— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!
— Хто він?
— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслуговування.
— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.
…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, заможність мешканців квартири.
За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зрозумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхвилини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув:
— Хто?
— Відчиніть, будь ласка. Тут живе Гулько?
— Хто ви такий?
— Міліція.
Гулько помовчала. Нарешті запитала нерішуче:
— Що вам потрібно?
Шульга витягнув посвідчення, потримав так, щоб у вічко можна було роздивитися.
Клацнув замок, потім другий, двері розчинилися. На порозі стояла низенька на зріст жіночка у легкому нейлоновому халатику, чорнява, з великими, широко поставленими очима.
Дивилася стривожено, прикриваючи долонею низький виріз халата на грудях. Відступила, пропускаючи Шульгу, й замкнула двері.
Майор зупинився у вузькому передпокої, встеленому килимовою доріжкою. Вішалка з полірованого під горіх дерева; кришталеве бра над величезним, на півстіни, дзеркалом. Дещо шикарно для звичайного рахівника фабричної бухгалтерії — Миркаленко, либонь, мав рацію.