Шульга задоволено гмикнув.

— Так і запишемо в протоколі, — взявся за руч­ку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.

— Так, тверджу.

Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запи­тань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хо­тів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характери­зувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.

Майор трохи подумав і вирішив не гратися з ко­мірником у піжмурки, адже той мало не чверть годи­ни спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання зло­чинців.

— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потре­буємо вашої допомоги.

Комірник ніяково здвигнув плечима.

— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…

Шульга не утримався від усмішки.

— Навпаки, шановний товаришу Крих, саме нав­паки. Вчора партію норкових шкурок замість товаро­знавця швейного об’єднання Івана Васильовича Гала­ти у вас одержала зовсім інша людина.

Крих здригнувся.

— І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж до­кументи, доручення… І паспорт у нього…

— Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швид­ко б довели, що фотографію там переклеєно.

Крих заперечливо похитав головою.