— То як, не турбувала вас уночі Шеклі? — запитала вона дружнім тоном. — Адже за життя стара навіть улюбленому коту забороняла лягати на свою постіль.

— Місіс Шеклі мене не турбувала, — буркнув Чед. — Проте хтось інший побував у моїй кімнаті.

— Хтось інший? — місіс Порджес простягла йому грінку. — Чи не хочете ви сказати…

— Хочу чи не хочу, але серед ночі хтось намагався бритвою перерізати мені горло.

— Ні, ні! — жах, що перекосив обличчя місіс Порджес, був такий непідробний або так бездоганно розіграний, що Чед розгубився. — Ні, стара Шеклі ні за які гроші не користувалася б лезом.

— Залиште, нарешті, в спокої місіс Шеклі! — розсердився Чед. — Якщо вам приємно втовкмачувати собі в голову, що вона не в могилі, а блукає десь тут, у будинку, — це ваша особиста справа, мене ж, будь ласка, не мучте своїми вигадками. Чорна фігура, що підкрадалася до мене з бритвою в руці, була такою ж живою, як ви, як я.

— Але ж це… неможливо! — місіс Порджес затнулася, перш ніж вимовити останнє слово. Потім замовкла, але всім своїм виглядом виказувала, що хоче щось запитати Чеда, та ніяк не наважиться. Нарешті, ніби хтось ізсередини підштовхнув її, промовила: — Я немолода жінка, сер, ви мені в сини годитеся. Саме тому я й вирішила висловитися. Ви казали про якусь чорну фігуру з бритвою. А якщо ніякої бритви не було? Та й чорної фігури — теж? А в усьому винні півпляшки віскі, які ви вчора ввечері видудлили?

Чед хотів огризнутися, але в останню мить передумав і змовчав — у нього вистачило мужності зізнатися самому собі, що подібна думка крутилася і в його голові. З ним уже таке траплялося. Не раз. Якось Джун виплеснула на нього відро холодної води, бо він був твердо переконаний, що в тумбочці сховався маленький чоловічок, убраний у все чорне, з циліндром набакир. У руках він тримав вінок з чорною траурною стрічкою, на якій золотими літерами було виведене ім'я Чеда, а також дата його народження і смерті.