Ось якими вітрами занесло Джорджа Абернаті в Крайстчерч, глибокий спокій і гармонія якого становили саме те, до чого він так палко прагнув. А цієї миті перед ним стояв Чед і, тримаючи в руці пляшку з вершками, з дивовижним спокоєм розповідав:

— У ці вершки насипано отрути, друже, хтось хотів послати мене на той світ.

— У Крайстчерчі такого не буває, — байдуже відповів Джордж.

— Сьогодні вночі, коли я спав, — Чед витяг з портфеля порцелянову фігурку з червоною шиєю, — хтось прослизнув у мою кімнату і відтяв голови в усіх фігурок.

Джордж на хвильку замислився, а потім заперечливо похитав головою:

— Ти помиляєшся, Чед. Клініки для душевнохворих нема ні в Крайстчерчі, ні в його околицях, тому ніхто до твоєї спальні залізти не міг. — Спритним рухом, що зайвий раз стверджував його багату практику, він підсік рибу і самовдоволено зауважив: — Йорж! Грамів на двісті.

У Чеда нарешті урвався терпець, і він розповів другові про все, що трапилося з ним в Касл-Хоумі.

Джордж Абернаті ніби закам'янів на стільчику, потім протяжно і сумирно зітхнув, застебнув комірця форменої сорочки і підвівся з таким засмученим виглядом, який може бути лише в людини, котра відчула, що невдовзі докорінно зміниться весь розмірений уклад її життя.

— Рано чи пізно це повинно було статися, — сказав тихо. Лихе передчуття вже давно нашіптує мені про це.

— Яке лихе передчуття?

— Ходімо вип'ємо по склянці портеру, а потім я тобі розповім, чому я більше не довіряю спокоєві, який панує в нашому мирному і доброму Крайстчерчі. Цей спокій протиприродний. Хіба, скажімо, можна повірити в те, що пліточка, випущена в став, який кишить щуками, здохла б років через десять своєю смертю. Такого не буває.