За склянкою вина інспектор розповів, чому гризе його лихе передчуття.

— Коли два роки тому мене перевели в Крайстчерч, я був щасливий безмежно. Був радий, що здихався Глазго. Я не міг забути, як один із гангстерів продірявив мене наскрізь. Сюди куля ввійшла, — показав на груди, — а звідси вийшла, — показав на спину. — В Крайстчерчі таких випадків не траплялось. Щонайбільше — це автомобільна аварія чи невинна бійка. На цьому все й закінчувалось. І тоді я сказав собі: «Це місце ніби створено для тебе, Джордж; охороняти закон в такому містечку — саме задоволення». Власне кажучи, навіть платню одержувати не було за що. Але потім мені стало страшно.

— Чому?

— Уяви собі, — дедалі більше й більше розпалювався Джордж, — що в той час, коли ми граємося атомними бомбами, ніби великодніми писанками, а підлі грабіжники обчищають банки і водять за ніс увесь Скотланд-Ярд, у той час, коли в наших кваліфікованих охоронців закону справ не менше, ніж у їхніх заокеанських колег, у Крайстчерчі панує такий мир і спокій, ніби тут цілий рік різдвяні свята. До складу нашого міського комітету входить шість заможних громадян, і здавалося б, що в першу чергу вони піклуватимуться про себе і своїх ближніх. Але ж ні! Нічого подібного! Вони з такою завидною безкорисливістю клопочуть про благо всієї общини, немовби це їхня особиста справа! У нас є ясла, будинок для старих людей, школа, спортивний зал, басейн, стадіон, музична школа, і все це в такому чудовому стані, що очам не віриш. У Бредбері, власника універсального магазину, люди беруть товари на виплат навіть тоді, коли можуть розрахуватися лише через кілька місяців. Стерджен, наш пастор, грає в футбол і керує джаз-оркестром, Фенвік, найзначніший підрядчик у місті, — сама благодійність. Таких прикладів безліч, і я питаю тебе: хіба це нормально?