Чед сидів у холі, коли прийшла місіс Порджес. На ній було голубе поплінове пальто і прикрашений квітами капелюх. В руці вона тримала господарську сумку.

— Виявляється, зараз час пізніший, ніж я гадала, — сказала вона, глянувши на годинник, який показував пів на дванадцяту.

— Сідайте! — наказав Чед. — Я повинен вас про дещо розпитати.

— Невже бідна місіс Шеклі знову вас потурбувала?

Чед, майже переконаний, що вона бере його на глузи, сміливо загарчав:

— Та сядьте ж ви нарешті! Може, сидячи, ви зможете розумніше відповідати мені?

Чи то продовжуючи гру, чи то справді налякавшись, місіс Порджес сіла на стілець, глянула на Чеда безневинними круглими очима і прошепотіла:

— Що сталося, сер?

— Зараз я запитую, а не ви! — відрізав Чед. — Чому під час першої зустрічі ви назвали місіс Шеклі лихою і мерзенною особою?

— Гаразд, сер. Я скажу вам чисту правду. Хай мені бог помагає! Мені й самій не по собі відтоді, коли мого бідного кота зарили в землю. Це було таке миле, гарне звірятко! — місіс Порджес витерла хусткою очі.

— Радійте, що тільки він лежить у землі! — просичав Чед. — А тепер викладайте всю вашу чисту правду!..

— Я обдурила вас, сер, і каюся. Але ж я зробила це лише для того, щоб допомогти бідним людям, які раніше постійно бували в місіс Шеклі. О сер, ви навіть не здогадуєтесь, як важко буває самотній жінці з чотирма дітьми, коли в неї димить піч і жодна душа не бажає їй допомогти.

— Чи не місіс Мерчисон бідна жінка з чотирма дітьми? — наступав Чед.

— Ні, ні, сер, у неї тільки троє діток. До речі, буря зірвала з її будинку половину даху, бідні дітки вже тиждень шморгають носами. Хіба це справедливо, сер? — І перш ніж Чед устиг відповісти, вона лагідним голосом запропонувала що-небудь приготувати на вечерю: тоді й розмова тектиме невимушеніше.