— Я не збираюся з вами розмовляти, тим більше — невимушено! — відрізав Чед. — Я хочу знати, яку роль у Крайстчерчі відігравала покійна місіс Шеклі і чому хтось весь час прагне спровадити мене на той світ, використовуючи то бритву, то отруту, то гас?

— Гас? — здивувалася місіс Порджес. А потім навіть не сказала, прощебетала, ніби пташка в саду: — Ви маєте на увазі ту каністру, що стоїть у підвалі?

— Ви хочете сказати, що вона й раніше була там і що мені повилазило!

— Ох, знаєте, сер, на людину іноді таке нападе, що вона може мітлу вважати за злодія, а злодія за мітлу.

Вона підвелася і вийшла в кухню.

Чедові нічого не лишилося, як піти вслід. Поки місіс Порджес ставила воду, він оглядав усе довкола. Велика плита викладена білою кахлею, в центрі кухні стіл і кілька стільців. Над столом висить мідна лампа.

Вода закипіла, тим часом місіс Порджес дістала з буфета блюдце з холодною закускою і кілька тарілок з різними салатами.

Коли вона поставила перед Чедом склянку з чаєм і присунула пляшку з вершками, він — хоч як це дивно! — не міг позбутися думки, що й ці вершки теж з отрутою. Чед узяв пляшку й понюхав.

Місіс Порджес, яка за всім цим пильно стежила, зауважила:

— Я не отруйниця, сер. Тільки попелицю в саду я пригощаю хімікатами. Це єдине, що я собі дозволяю. Всі інші живі істоти мені милі-любі, не кажучи вже про таку людину, як ви… — Помовчавши, вона сама відновила розмову про покійну місіс Шеклі. — Була вона химерною особою, та це не заважало їй бути й дуже привітною водночас. Вона мало чим відрізнялася від мене. Я на все реагую щиро й відверто, інакше не можу…

– І незважаючи на це, ви вже встигли нагородити цілий міх всяких побрехеньок, — буркнув Чед, пережовуючи їжу.

— Мушу признатися, я, звичайно, трохи кривила душею, але все від того, що хотіла людям добра. Я була певна, сер, що ви шпигун.