Він випростався на повен зріст.

- Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право...

- Андре!

Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру

сцену.

- Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.

І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк...

- Таке становище нестерпне, - сказав я собі. - Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.

Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст “Zeitschrift...”, німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: “Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі”.

Тієї ж миті я почув голос свого товариша:

- Є щось цікаве в цьому номері?

- Ні, - сказав я недбало.

- Покажи.

Я послухався. Що мав робити?

Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:

- Ти даси мені журнал, правда?

І вийшов, виклично глянувши на мене.

День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.

Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.