Твiр, як вiдомо, написаний на високих регiстрах. Коли книга вийшла, виникло бажання читати її як поему, вголос, серед людей мого поколiння, в студентських гуртожитках десь там, на Чайкiвськiй, бiля харкiвського «Гiганту», не поодинокими були тi, що цiлi сторiнки «Вершникiв» могли читати напам'ять,-i читали: з блиском в очах, з усiм запалом юностi, до захмелiння впиваючись красою рiдного слова.

Захоплювала i музика окремої фрази, мiць, густопис, карбованiсть рядка i монументальнiсть образiв книги в цiлому, де могутнi постатi героїв виступають так рельєфно i все художнє литво новел поєдналось мiж собою так гармонiйно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово «довершенiсть».

Свiжа оригiнальна поетика Яновського сприймалась у спорiдненостi з мистецтвом Довженковим: художнi образи-символи такого ж повноцвiття i внутрiшньої мiсткостi, тiльки що в одного вони розгортались на екранi, а в його побратима лягали на папiр, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголосi, перейнятi, може, з народної думи речитативи.

I в самiй особистостi автора «Вершникiв», як нам уявлялось, неодмiнно повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужнє, адже без цього неможливо було б створити книгу, що сприймається як гiмн мужностi людськiй, незламнiй доблестi духа.

Були потiм фронти, але й там, серед жахiття вiйни, серед чорних її ураганiв блакитнi вежi Яновського не переставали для багатьох iз нас iснувати. Недарма ж десь пiд Кенiгсбергом на грудях у полеглого бiйця знайдено було прострiлений примiрничок «Вершникiв», в останнiй любовi прикипiлий до солдатського серця.

Особисто з Яновським я познайомився далеко пiзнiше, анiж з його «Вершниками». Лише в перший повоєнний рiк, коли були написанi «Альпи» i треба було вирiшити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києвi журнал, що його редагує Яновський… Надiйшли потiм до Днiпропетровська рядки, написанi його рукою: вперше тодi довелось побачити почерк Яновського, рiвний, красивий, просто сказати б, елегантний…