Нарештi – через довгi лiта – судилась нам таки до ля зустрiтися з ним самим,– уже сивим та стишеним, скромно усмiхненим нашим Юрiєм Iвановичем! Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених «Вершникiв», був вiн саме такий; яким i вимрiяла його колись студентська уява. Iнтелiгентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами… Людина чулої, вразливої душi, людина красива, делiкатна! Та почувалось, що при всiй делiкатностi i зовнiшнiй мовби поступливостi є в цiй людинi той метал, що наскрiзь дзвенить у «Вершниках»: метал гiдностi й гордостi народної, внутрiшнiй запас некрикливої мужностi, благородства. Почувалось, що таку натуру не зламає нiщо, i не затягне цю людину мiщанське болото, i не стане вона заживати ласки цiною самоприниження, i що є в неї принципи, для неї святi…

Змордований хворобами (та й не тiльки хворобами), Яновський, проте, старався нiколи не виказувати перед iншими свого болю, своїх внутрiшнiх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врiвноважений, вiн ще й котрогось iз своїх колег мiг пiдбадьорити, якщо помiчав у нього смуток в очах.

– Бiльше юмора,всмiхаючись, казав з наголосом на «pa».Тримайся, друже…

«Бiльше юмора» - це була, здається, улюблена його примовка.

Всмiхався ось так,коли весело, коли гiркувато,– i далi, коректний, зичливий, з спокiйною гiднiстю йшов у життi. Та ще мав щастя бачити поруч себе вiрного друга, оту славну Тамару Юрiївну, зворушливу в безмежнiй вiдданостi до свого Юрiя Iвановича.

Якось зустрiчаємося з ним на вулицi,– провесiнь, ранок, все мiсто в ласкавому сонцi…

– Якщо не квапитесь, ходiмте подивимось Київ. Здається, в тi днi вiн саме працював над своїми «Київськими оповiданнями».