I ось ми без поспiху, довго йдемо, то спускаємось вниз до Хрещатика, то знов – iншими вулицями – пiдiймаємось, i день над нами такий свiтлий, прозорим сонцем налитий, i все довкола мовби незвичайне, iскриться вгорi краса Києва одвiчна, чудом врятована, а при землi подекуди ще руїни волають – слiди вiйни, i це такий стан, коли почуття тебе переповнюють, а слiв, щоб їх виповiсти, нема… Нiби й розмови якоїсь особливої тодi мiж нами не було, а чомусь назавжди запам'ятався той день, та небалакуча прогулянка, мiсто в мерехтючому сонцi, i Яновського весняна тiнь на київському камiннi…

I ще одне враження, вже з недавнiх лiт. Компанiївський степ, ним оспiваний, i людей сила, народне барвисте свято – степовики разом з численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 рокiв виповнилось би зараз йому. Ювiлей – без ювiляра. Одначе вшановують, як живого. Збурунився весь цей край – край майстрiв-хлiборобiв, людей щирих, привiтних, трударiв невсипущих, тих, що в полi – вiд зорi й до зорi… I свято в них – з розмахом, широке, щедре, на весь розгiн степевої душi. Не пошкодували працi, щоб увiчнити пам'ять земляка: красується на узвишшi нова школа-десятирiчка, що вiднинi носитиме iм'я автора «Вершникiв», в центрi села споруджено Меморiальний музей Яновського, тут .же поруч вiдкривають пам'ятник письменниковi.

А неподалiк у видолинку, на мiсцi хати, в якiй колись народився майбутнiй майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливi материнi руки, народна фантазiя спорудила – для надiйностi та довговiчностi – пам'ятний знак i зовсiм оригiнальний: брилу гранiту кiльканадцяти тонн невiдомо як, невiдомо звiдки степовий люд притягнув аж сюди, переправив, здається, з берегiв Ятранi чи iншої неблизької рiчки. I та ж рука народу, що колись кувала залiзну троянду революцiї, зараз накарбовує на гранiтi iм'я її спiвця, пише його на монолiтнiй, циклопiчних розмiрiв брилi, що нiби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути вiки.