Мiтинг вiдбувавсь саме бiля брили, саме хтось проголошував урочистi слова, коли зовсiм несподiвано, знизу десь, мов з-пiд землi, вихопився табун юних вершникiв i з тупотом, з курявою помчався по пригорку на скаженiй швидкостi пролiтаючи перед святковим натовпом. Нiхто не мiг втямити, звiдки взялися цi вершники-школярчата: чи з-пiд землi, чи з отого ставка разом з кiньми випiрнули, чи десь отам за вiттям верб чигали моменту… Одну лише мить тривав їхнiй блискавичний, прямо-таки ракетний полiт: припавши до грив, без сiдел, без стремен, зухвальчуки степовi зблиском усмiшок, тупотом, летом мовби вiтали його, свого земляка. Сама радiсть життя, сама юнь народна, пролiтаючи, салютувала авторовi невмирущої книги.

Промайнули – й не стало, розтанули за горбом. Знов тiльки свiтле крайнебо одкривається очам, всi погляди зверненi туди, i раптом хтось каже, задивлений в далеч:

– Дивiться, їх видно, тi його вежi!..

Був це такий день чи година така, що й справдi довкруг степiв, по обрiях, нiби з розлитого сяйва виразно проступали вони, з самого серпневого неба збудованi, блакитнi вежi Яновського.

Серед тих хто творив нашу радянську художню класику, серед майстрiв, достойних вдячностi i захоплення, називаємо сьогоднi iм'я Юрiя Яновського. При однiй лише згадцi цього iменi постає перед очима свiт спекотний i шалений, бачиться степ в переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви. Для мене романи Яновського про громадянську вiйну – це величнi поеми у прозi, вони свiтяться сонцем, їхнi високi вiтрила гудуть пружною силою степових вiтрiв. I якщо вже про когось з митцiв можна сказати, що вiн володiв спiвучими фарбами, то це передусiм про автора «Вершникiв».

У своїй пристраснiй творчостi, в найсуттєвiших її виявах Юрiй Яновський постає натхненним художником революцiї, спiвцем тiєї нової людини, яка в борнi за свої одвiчнi права i свободу червоним вершником вилiтала на буремнi простори XX столiття, щоб – навiть цiною власного життя – утвердити себе, вiдкрити брами в майбутнє.