Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година.

- Ну, досить, люди, на нинi роботи! - крикнув Леон. - Треба й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моїм життю небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

- Добре, прошу пана!

- А вас, мої дорогi гостi, прошу за собою. Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу!

Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до дощаної, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi "хусити" пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з "трефняками".

Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво, другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може, й так… Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що вже по її синовi, але коли їм удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина: заскакує коло нього, i цiлує, i'плаче, i йойкає, так що аж серце крається чоловiковi.

- Знаєте що, хлопцi, - озвався майстер, - треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара iглою не занипає на тiлько!