- Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..

Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним - геть скрiзь по майдану - купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то розгортаючись, червонi прапори з якимись написами… А он один бiлий - це той, що написано: "Амнiстiя"… i чорний… Прапори мають, море голiв хвилюється, руки знiмаються вгору - махають брилями, бiлими хустками… I навкруги з будинкiв - у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:

- Хай живе воля!..

Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, - все змiшалося в одну величезну мiшанину… Он кiлька селянських шапок, - мабуть селяни з ближчих сiл… Он три бiлих хусточки сестер з Червоного Хреста… I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки - в петельках, на брилях i бриликах… Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офiцерськi мундири… нi, то вiйськовi лiкарi… i в тих навiть червонi стрiчки в петельках пальта… Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його, видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовкає, - зараз зривається новий крик:

- Корецького… просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..

Лавренко повертається до Корецького.

- Мусите говорити.

Корецький блiдне i, не змагаючись, устає. Про що вiн говоритиме, - сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простягає руку i ввесь майдан стихає.