Вже було надвечiр, як Корецький їхав удвох iз жiнкою додому. Вони були на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися в редакцiї газети - Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на пiдставi манiфесту, - вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi… Корецький дуже добре розумiв усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що - газета була справою перворядної ваги. Вiн мав у їй говорити переважно для села i вимовив собi право писати по-українському.

Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло там бути, - дужче хотiлося додому. I тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось мугикав собi пiд нiс.