- Був i в мене… той агiтатор… Умовляв, щоб i ми до їх… Звiсно, я кажу, що нi… А вiн усе впевняє: ввесь народ вже свiдомо горнеться до соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсiм самотнiми "за бортом…" Саме воно! - думаю собi…

- Багато ж там людей? - спитався Корецький.

- Вони кажуть, що бiльш як сто… Але Петро довiдався певне, що тiльки сорок сiм.

- Все ж досить багато за такий короткий час.

- О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться, раз у раз у їх збiрки, лiтератури багато…

- Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

- Так собi люди, - промовив Корецький. - Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

- Та це добре… погано тiльки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навiть таке каже: "Знаємо ми ваш парламентаризм!" - "Та що ж ти знаєш?" - питає Петро. "Господство буржуазiї, - каже, - а вас ми розкасируємо!"

Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про "парламентаризм" i "господство буржуазiї".

Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це - вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси: