- Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають.

Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом… Було повно людей… Стiл серед хати… самовар парує на столi…

- Євген Петрович приїхали!.. - скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

- Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… - задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки…

Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися… Враз почув поважний дитячий голос:

- Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?

Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за неуважнiсть до його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на однiй руцi, другою Корецький стискав руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь:

- Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.

Знову смiх…

- Ми вас тут уже давно дожидаємо, - казали гостi.

- А ви ж як довiдалися, що я приїду? - спитався Корецький.

- Дак ми ж у городi на мiтингу були, - вiдказав Якiв. - Ще й Iван Петренко з нами… Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу… Та вже все село знає, що вас випущено…

Ледве посiдали за стiл, - почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє - старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати… Петровi й Якову страшенно сподобався мiтинг.