Таля глянула на дiтей i похилила голову…

- Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. - говорила вона, вхопивши його за руку.

- Не можу, моє серденько, - тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. - Не барися, - пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…

- Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…

- Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, - можна було йти. Але Таля знов спинилася.

- Євгене! що з тобою буде?

- Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!

Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, - тодi завернувся додому.

Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.

Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але…

Якби були товаришi з громадки, його учнi, - можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нiчим - з голими руками не оборонишся… Нi, коли вiн чим переможе, то словом… не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками - з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю…