- Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо - живого не випустимо…

Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.

- А Наталя Миколаївна, дiти - де?

- Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…

- Та де вони?

- Одвiз я… в Гайки…

Гайки - то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.

- Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, - все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…

Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…

- Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?

- Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту…"

- Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?

- Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?

- Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе - нiчого… Що в школi?

- Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, - нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?

- У цегельнi… в малiй шопi…

- Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi…