- Де лист од неї?

- Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

- Правда…

- Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

- Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?

- Пiвнiч скоро.

- Поїзд уже пiшов. - Та вам тепер у город i не можна…

- Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?

- Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?

- Дiйду.

- Бо їхати воно помiтнiше…

- Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…

- Пiдождете до вечiрнього?

- Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.

- Еге, там безпечнiше…

- Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.

- Зараз хочете йти?

- Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…

- Я зараз…

Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.

- А це попоїсти… Їжте!..

- Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.

- Ходiть - i я з вами.

- А тобi чого?

- Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…

- То щоб i тобi впало,цього хочеш?

- Та нiчого не впаде… Пiду!..

- Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром?

- Яром не так помiтно…

Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.