Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, - посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.

- Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. - знову розкотилося серед темряви.

I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…

З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.

Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.

- Козак верхи, - прошепотiв Петро.

Так! Ловлять його i вночi.

Треба вертатися назад.

Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.

- До верб, - шепнув Петро.

Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, - отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.

Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.

- Долго еще будем ездить? - почувся голос просто над їми.

- Да чорт его знает… Должно удрал уж он…