I все загинуло!..

Спершу сам, тодi вдвох - вони викохали кiлька поколiнь молодiжi, осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської самосвiдомостi. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися не рiзнити з тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли, на помiч усiм, кому того треба було, iшли не через те тiльки, що так велiла їм iдейна повиннiсть, але й того, що їм любо було пiрнати в народне море, заспокоювати болi; того, що вони любили цих темних, пригнiчених тяжкою долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли…

Може недобре? Мало?

Хто знає… Але з усiєї сили - скiльки змогли… I здавалося - не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим i вищим життям… Здавалося, що й ширша громада вже розумiла їх i виявляла свою прихильнiсть… навiть недавно, вже як вiн у тюрмi був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.

I ось - досить було нiсенiтницi, видимої дурницi про те, що хтось хоче мужицькi землi вiддати жидам, щоб одразу все вiдмiнилося, щоб цей страх мужицький - не впустити з рук землю - затуманив зовсiм голови, забив усiм памороки. I той самий Семен або Демид, що може двадцять разiв зазнавав од його запомоги щирої братерської - словом i дiлом - цей Демид пiдняв над його головою ломаку тiєю самою рукою, що вiн, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!..

Чи може що бути страшнiше, безнадiйнiше?

I хiба це з ним тiльки? Он уже є звiстки, - Петро казав, - про погроми в Києвi й по iнших городах. Скiльки мук, скiльки тяжкої титанiчної працi й боротьби, нечуваних жертв во iм'я любовi до волi й народу i ось - тiльки блиснув перший промiнь волi й надiї на краще життя, той самий народ, во iм'я якого вiдбувалася та дивна боротьба, вiдповiдає на цей промiнь погромами, убиваючи своїх оборонцiв i прихильникiв та слухняно йдучи на налигачi за тими, що завсiгди водили його в тяжкому ярмi.