згадалося йому. Тiльки тодi, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вiчно похилених рабiв i дало б життя новiй, не рабськiй породi - тiльки тодi можна було б чогось сподiватися. Але воно, сонце - воно не прийде i не спалить, i все буде, як було: буде раб i пан, кров i погроми i кайдани!..

Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано його на Сибiр, хоч би й на каторгу, - i тодi б йому було легше, нiж тепер. I коли б вiн умирав там, - i тодi мiг би вiрити, що над його трупом таки засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!..

А тепер - як вiн може тепер вiрити?

Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..

Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева жалiбно нарiкали, мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занiмiв у невпинному, безмiрному, тупому й безнадiйному болi…

Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий свiт похмурого ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях. Устав i, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо - все було мокре, сiре, повите хмарами й туманами.

Тремтiв, бо було йому холодно.

Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко, але вiн уже знав, чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого розумiти. Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи.

Помалу холод вертав йому свiдомiсть. Пiшов до кринички вмитися. На головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надiв Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг.